П`ятниця, 29.03.2024, 14:22
Ви увійшли як Гість | Група "Гости"Вітаю Вас Гість | RSS

Комунальний заклад "Луцький ліцей Луцької міської ради Волинської області"

Меню сайту
Статистика

Онлайн всього: 2
Гостей: 2
Користувачів: 0

Пам’ятаймо про сильних духом

«І знову йдемо. Біль втрат, і дух степів полиновий, і дніпрову блакить, і рожеві, як юність, світання – все забрали з собою і все несемо на схід. …Кожен із нас має в серці заряд, силу любові й ніжності, що виведе нас до мети. Сильні духом, пам'ятаєш ти такий вислів? Тоді ми трохи по-книжному уявляли собі таких людей, а за цей час скільки я бачив їх живими, бачу поруч себе і зараз. … Але чи не найбільше оця сила духу людського відкривається мені ось тут, коли ми, одрізані від своїх, в далекім оточенні, ідемо в степах під нічийним небом, не підвладні нікому, крім самих себе. Наче поза часом ідемо, не знаючи, що робиться на інших фронтах. Мета наша десь у тумані, за мороком ночі, але ми готові, здається, хоч все життя іти, аби досягти її. Мало в нас зброї, але найміцніша гартована зброя – у нас самих, в нашій волі, в наших серцях».

Ці рядки з роману «Людина і зброя», написані Олесем Гончаром, класиком української літератури, в далекому 1960 році про героїчний 1941-й, слугують епіграфом для започаткованого міським управлінням освіти конкурсу «Патріоти Волині», метою якого є забезпечення національного виховання школярів. У творчих змаганнях серед учнів та вчителів закладів освіти, які були проведені з 2 по 31 жовтня 2017 року, взяли участь 32 конкурсанти (номінації: «Кращий патріотичний сценарій», «Кращий письмовий твір», «Краща патріотична поезія»). З гордістю звітуємо, що в номінації «Кращий письмовий твір» конкурсу І (перше) місце здобула робота «Він – з нами!» старшого вихователя Луцького НВК «ЗОШ-інтернат І-ІІІ ступенів-правознавчий ліцей з посиленою фізичною підготовкою» Шагути Маріанни В’ячеславівни. Призове І (перше) місце отримали Тіткова Юлія, учениця 11-А класу, та Куксенко Лілія Віталіївна, класний керівник 11-А класу, за перемогу в номінації «Краща патріотична поезія» (вірш «Повіяв вітер холодом війни»). У наказі міського управління освіти вказано, що представлені на конкурс роботи «об’єктивно розкривають національно-патріотичну тематику, формують в учнів почуття патріотизму, любові до народу, його історії, героїчного минулого».

Людмила Шурма, заступник директора з виховної роботи

 

«Він – з нами!»

Автор твору: Шагута Маріанна В’ячеславівна, вихователь вищої категорії, старший вихователь

Кожного ранку, приходячи на роботу, я зустрічаю його погляд. Високе чоло, тонкі губи, що, здається, от-от розпливуться у посмішці. Акуратна зачіска, з-під якої мені променяться очі. У нього були блакитні, як озерця. Ох, ті очі запали в душу не одній з його однокласниць. На холодній мармуровій дошці цього їхнього чару не видно.

І хоч в інтернаті на уроках він зірок не хапав, але однокласники любили його. За щирість, незлий гумор, за готовність виручити, за оту усмішку, яка не сходила з лиця. Здається, вона була його визитівкою і тоді, коли після школи він вже працював водієм. Його маршрутка щодня десятки разів проїздила повз стіни рідної школи, він зиркав на знайомі вікна, привітно махав рукою колишнім вчителям. Не раз дозволяв стареньким їздити безкоштовно, не нагадував про оплату своїм колишнім наставникам.

На лискучому граніті дві дати: 02.04.1983 – 22.05.2014. День, коли прийшов у цей світ, і той «чорний четвер», коли востаннє бачив схід сонця.

Пригадую той страшний день 27 травня, коли Волинь до національного прапора прикріпила траурні стрічки. Плакали матері, молоді жінки, що раптом стали вдовами, на Іваничівщині, Ковельщині, у Володимирі-Волинському, Нововолинську, Луцьку. По-весняному яскраво світило сонце, а в очах людей, що зібралися на Театральному майдані, стояли сльози. Того травневого дня в останню путь місто проводжало чотирьох своїх синів.

Тремтить свічечка у руках жінки, умліває над домовиною сина мати, течуть сльози по щоках молодої жінки, а вона мовчки ковтає їх. Схиляють чоло, ставши на коліна, військовики, дрижить голос у їхнього командира, коли промовляє останнє слово, клубок підкочується до горла, і він щораз запинається, намагаючись проковтнути його.

Сумно озивається труба. Дмитро Йовзик любив грати на цьому інструменті, керівник інтернатівського оркестру не міг нахвалитися здібним юнаком. Повільною ходою на плечах бойових побратимів пішов у вічність 31-річний Дмитро. Пішов, так і не здійснивши всього омріяного. А хотів же і матір стареньку підтримати, а мріяв же стати батьком і покатати майбутнього синочка автівкою, показати йому рідне місто. Як же багато він не встиг зробити за життя.

Через рік принесуть його рідним медаль «Захиснику Вітчизни».

У травні на каналі «UA. Перший» продемонстрували документальну стрічку «Хрест перший. Блокпост під Волновахою». З екрана говорять про той страшний день 22 травня 2014-го ті, хто уцілів, переживши поранення, але не зміг загоїти рану у душі, яка третій рік кривавить.

Після кількох тижнів підготовки на полігонах у Володимирі-Волинському і Рівному мобілізованих чоловіків привезли на Донбас. Дмитро потрапив до 51-ї окремої механізованої бригади Збройних сил України, був призначений заступником командира бойової машини, навідником-оператором.

Він опинився у краю, який був батьківщиною поета, рядки якого пам’ятав зі школи:

Любіть Україну, як сонце, любіть,

як вітер, і трави, і води…

В годину щасливу і в радості мить,

любіть у годину негоди.

Чи ж міг подумати він, що саме у ту годину негоди побачить Сосюрину батьківщину?! До Волновахи колону 51-ї бригади не пропустили проросійськи налаштовані місцеві жителі, перегородивши дорогу. Щоб не дати змоги прорвати кільце сил учасників АТО сепаратистам, командування створило блокпости на важливих шляхах. 10-й розташовувався у районі залізничної станції Велико-Анадаль, у лісосмузі біля дороги Ольгинка – Володимирівка за 20 кілометрів від Волновахи.

Появу українських вояків місцеві зустріли насторожено. Першого ж дня оточили солдат, кричали: «Чого ви сюди приїхали? Ми до вас не їдемо воювати, а ви до нас їдете!» Одурманені чи залякані місцевими ватажками були не всі, бо вже за кілька днів до бійців приходили окремі селяни, приносили харчі. Військові жили у палатках, готувалися до облаштування блокпоста. Довкола лісопосадки простягалися поля, під сонцем рясніли сходи. Місце розташування було невдалим, вразливим і незахищеним у разі нападу.

Удосвіта 22 травня на двох джипах і інкасаторських мікроавтобусах до поста під’їхали бойовики і стали гатити по наметах з автоматів, гранатометів, мінометів. Снаряд влучив у бойову машину, і здетонував боєкомплект. Напад був блискавичним, і вже за якихось 15 хвилин все довкола потонуло у диму і полум’ї. Українські солдати навіть не стріляли на ураження, бо ж офіційно війни не оголошено було. А їх холоднокровно знищували снайпери, що засіли неподалік у ландшафтному парку.

Коли зі сходом сонця підіспіла допомога, на місці блокпоста застали розбиті автомобілі, прошиті кулями дві машини швидкої допомоги, в одній з яких лежав убитий командир батальйону майор Леонід Полінкевич.

На меморіальній плиті під великим хрестом пролили кров і віддали своє життя 18 українських солдатів. Найстаршому з них було 37, наймолодшому – 21 рік. Чиїсь сини, батьки, кохані. Одним з них був молодший сержант Дмитро Васильович Йовзик. До рідного міста він повернувся тепер уже навічно.

Він дивиться у вічі нам зі стели на алеї почесних поховань, з меморіальної дошки на стіні школи-інтернату, ми ловимо його відкритий погляд зі стенду пам’яті полеглим за нашу незалежність у центрі міста. Він – з нами.

 

«Повіяв вітер холодом війни»

Автор твору: Тіткова Юлія Сергіївна, учениця 11-А класу комунального закладу «Луцький навчально-виховний комплекс загальноосвітня школа-інтернат І-ІІІ ступенів - правознавчий ліцей з посиленою фізичною підготовкою Луцької міської ради Волинської області»

Керівник: Куксенко Лілія Віталіївна, вихователь 11-А класу комунального закладу «Луцький навчально-виховний комплекс загальноосвітня школа-інтернат І-ІІІ ступенів-правознавчий ліцей з посиленою фізичною підготовкою Луцької міської ради Волинської області»

 

Повіяв вітер холодом війни.

Повіяв страхом, болем і печаллю…

Безстрашно йдуть на Схід мої брати,

Хоч серце їхнє піддалось мовчанню.

 

Я йду на війну, хоч неоголошену.

Воювати з «братами» так званими,

А Вас, мої рідні, попрошу я:

Залишайтесь такими ж незламними.

 

Мамо, попрощайтесь зі своєю дитиною,

Бо з війною не можу змиритися.

Я іду, щоб лишитись Людиною,

Щоб у мирнеє небо дивитися.

 

Ти лиш чекай, я повернусь героєм.

Не знаю чи живим, та повернусь…

Боюсь загинуть боягузом, полоненим,

Героєм же померти не боюсь.

 

Схід… Змінилося моє життя.

Все поділилося на два світи.

Є люди, які прагнуть «жити»,

І ті, хто не хочуть війни.

 

Тут не болить поранена рука,

Лиш серденько болить за Україну

Якщо шахтарський край у ворога в руках,

Якщо красу перетворили на руїну!

 

І не побачиш сльози на моїх очах,

Коли фізичну біль я відчуваю,

А от коли листівочки дитячі у руках -

Про всі свої страхи я забуваю.

А сила України – у єдності народу!

На жаль, про це частенько забувають.

Не зраджу я тебе, моя країно,

Присягу нині двічі не приймають.

 

Повіяв вітер холодом війни.

Повіяв страхом, болем і печаллю…

Ти, мамо, лиш молись і чекай мене

З війни повернуться усі твої сини!!!

 

Вхід на сайт
Пошук
Календар
«  Березень 2024  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
Корисні посилання